На моє подвір 'я вже прийшло весілля,

І музики грають, грають, вигравають...

Молоду пару посватали, заручили, щоб довіку разом жили. А щоб разом проживати, треба їх повінчати.

У кожної дівчини та хлопця найважливішою подією в житті є шлюб. Коли пара одружувалася, то зразу вся родина і знайомі з повагою ставилися до них. Дорослі - як до рівних собі, а мо­лодші трішки їм заздрили. І молодята поводились стримано, з гідністю, повагою до себе.

Характерною рисою української молоді була порядність, недопустимість між собою фізичної близькості до вінчання. Високо цінувалась цнотливість дівчини і хлопця. Про цноту свою дівчина могла з гордістю сказати:

До вінчання закохані зустрічалися на вечорницях, серед молоді і, лишень, коли заручилися, могли бути наодинці в оселі батьків, з'являтися разом "на людях".

Тяжка доля чекала на обдурену, залишену хлопцем, якого любила, дівчину. Вона мала сама виховувати дитину. Осуджу­вали її все життя посторонні люди і близькі, бо вона осоромила свою родину. І дитину (позашлюбну) до самої смерті називали "байстрюком" або "знайдухом", у якої була незавидна доля. Ди­тиною цуралися, вона не могла одружитися з коханою людиною з порядної сім'ї.

Найбільше страждала дівчина, яку називали "покриткою", осуджували й казали на неї: "завитка" або "вона завинулася". Це означало, що дівчина сама завинулася або зак­лала хустку, яку мала заложити на весіллі чоловікова мама. Це була ганьба і для самої дівчини, і для батьків, і родини. Нею стидалися і народженою дитинкою не вихвалялися.

Сама дівчина себе карала, вдень і вночі слізоньки проливала. Жаліла себе і на свою нещасливу долю нарікала. Нерідко сама собі дівчина заподіювала смерть, бо вже на щастя в неї пропала надія. Дівчина в жалі не знала, що має робити, бо краще смерть (їй здавалось), ніж у соромі весь вік прожити.

Зганьблена дівчина тяжко страждала і сама себе від самої рятувала, сама себе карала.Покинута дівчина не могла зрозуміти, чому вона через своє кохання має терпіти.

У суботу зранку молодята йдуть у церкву сповідатися, щоб з чистою душею на рушник щастя стати - свої серця один одному навіки віддати. Після сповіді молодята розходяться додому, щоб незадовго зустрітися знову, зустрітися в урочистій обстановці-у себе на весіллі. У суботу сходяться гості молодої до неї. а гості молодого - до нього.

Весілля розпочинається, коли музиканти заграють на подвір'ї "На добрий день". Гості сходяться, і як тільки вони підходять до брами, музиканти грають їм марш. Чоловіки йдуть до музи­кантів заплатити за марш, а дружини, діти, дівчата стоять по­середині подвір'я і чекають поки повернуться їхні чоловіки. З кожним маршем батьки виходять до гостей, щоб їх запросити за стіл на коротке частування. 

Колись весілля було в суботу в молодої, а в неділю - у моло­дого. Бо, незалежно, де молоді житимуть, в її батьків чи окремо, все одно в неділю вели молоду до молодого і називали, що це продани. У понеділок після обіду батьки молодих скликали на поправини, тобто на продовження весілля. Запрошували гос­подинь, які варили, пекли, подавали на стіл, сусідів, найближчих родичів. Частували тим, що залишилось від пригощення ве­сільних гостей. Доносили вже не господині, а батьки і молодята. Забавлялися без музикантів, а танцювали під магнітофон. Співали тільки пісні, без співанок.